Глава 4—Зізнанє гріхів.

“Хто прикриває свої гріхи, то єму не вдасть ся, а хто явно признасть ся до них і покине їх, той ласки доступить.” (Прип. 28, 13.) Услівя, під якими можемо одержати від Бога прощеня, є поєдинчі, справедливі і розумні. Бог не жадає від нас нїчого неслушного і неможливого, щоби й нам відпущено гріхи. Ми не потребуємо ходити далеко на прощі, не потребуємо карати себе до болючого всякими покутами, щоби віддати свої душі Творцеви неба і землї, або щоби тим відпокутувати свої гріхи. Кождому, хто признасть, що согрішив, подасть ся ласка.DDX 49.1

Апостол пише: “Сповідайте оден другому гріхи свої і молїть ся оден за другого, щоби ви виздоровіли.“. (Яков 5, 16.) Сповідайте гріхи свої Богови, бо лише він оден може їх прощати; а ваші блуди оден другому. Коли ти вдарив приятеля свого або сусїда, коли ти зневажив, обидив єго, тоді мусиш єму признати ся, що поступок твій був несправе-дливий, а єго святим обов’язком, єго повинностию є, простити тобі. Тоді мусиш просити і в Бога опрощеня, бо брат, якого ти зневажив, є власно-стию Бога, а ти, коли согрішив проти брата свого, согрішив єсь і проти Бога, який є єго Сотворителем і Спасителем. Ся справа приходить перед одинокого справедливого Посередника, перед нашого великого первосвященника, що дізнав усякої спокуси, побідно як і ми, тільки без гріха. (Евр. 4, 15.) Він має милосердє до наших слабостий і може нас вигоїти від усїх несправєдливо-стий.DDX 49.2

Ті, що покорили ся пред Богом без пізнаня і без зізнаня своїх провин, не сповпили ще першого услівя до принятя. Коли ми ще не знаємо нїчого про правдиве покаянє, яким нїхто ще не каяв ся, коли ми ще не зізнали в правдивій покорі із сокрушенним серцем наших гріхів і не відвернули ся від них з відразою, тодї ми ще не зовсім поважно і щиро просили відпущеня гріхів. Коли ми ще нїколи не шукали примиреня з Богом поважно. А коли ми ще нї разу не шукали поважно примиреня з Богом, то ми ще єго й не найшли. Одинока причина, що ми ще не одержали жадного опрощеня наших гріхів, лежить в тому, що ми не хотїли покорити наші серця і не піддали ся условинам правди Божої. Святе Письмо учить нас досить о сїм. Зізнанє гріхів мусить бути неприму-шеним, отвертим і щирим, най би вони були при-людними і явними, чи там тайними або приват-ними; але нїколи в легкодушний і безжурний спо-сіб. Нїкого не вільно силувати до зізнаваня гріхів, хто ще не має правдивого пізнаня (зрозуміня) своєї вини і якому страшний розмір і прикмета гріху не зовсїм відомі. Лиш тодї, коли зізнанє є випливом глибини нашого серця, одержимо дорогу до ласкавого престола Божого. Псальмист говорить: “Господь близко до тих, що зранені серцем і духом розбиті; він спасе їх.-, (ІІс. 34, 18.)DDX 50.1

Правдиве зізнанє має завсїгди особлившу прикмету і сповідає певні гріхи. Най би вони були такими, що їх зізнає ся лиш перед Богом, або та-кого роду, що ми ними пошкодили людям і тому їх мусимо просити о прощенє. Вони можуть бути і прилюдними і їх треба прилюдно й зізнавати. Але всї зізнаня мусять бути певними і виразними і відносити ся до тих гріхів, які ми завинили.DDX 51.1

За часїв Самуїла відпали були дїти Ізраіля від Бога. Вони поносили наслїдки свого гріху, бо вони втратили віру в Бога, втратили довірє в єго силу і мудрість, кермувати судьбою народів, довірє до єго власти, боронити і довершити своє дїло. Вони відвернули ся від великого Володаря світа і затужили за таким правлїнєм, яке мали всї народи округ них. Доки вони прийшли назад до примиреня, яке втратили були, зложили вони явне зізнанє гріхів слїдуючими словами: “Бо ми до всїх наших провин додали ще й той гріх, що просили собі царя.” ( 1. Сам. 12, 19.) Саме сей гріх був так важним, що вони мусїли єго зізнати. Невдячність їх, яка роз’єднала їх з Богом, лягла великим тягаром на їх серцях.DDX 51.2

Зізнанє гріхів без правдивого покаяня і по-прави неприємне Богови: Все наше житє мусить перетворити ся, все Богови немиле мусить ся покинути. Се є вислїд правдивого покаяня за наші гріхи. Наші повинности стоять перед нашими очима ясно і виразно в сих словах: “Обмийте ся і станьте чистими; відкиньте далеко ледачі учинки ваші з перед моїх очий; перестаньте чинити зло. Навчіте ся робити добро; шукайте правди, ратуйте придавленого, обороняйте сироту, заступайте вдову.” (Ісаія 1, 16. 17.) “Коли той безбожник верне заліг, поповнить те, що заграбив, ходити ме в законах, що ведуть до житя і нїчого ледачого не вчинить, — то й зостанеть ся живим, не вмре.” (Єзек. 33, 15.) Апостол Павло пише про дїла покути; “Ось бо се саме, що по Бозї смуткували, яке велике зробило у вас дбанє а оправдане, а жаль, а страх, а бажанє, а ревність, яке відомщенє! У всему показали ви, що чисті у всему дїлу. ” (2. Кор. 7, 11.)DDX 52.1

Скоро убєть ся моральну свідомість гріха, не пізнає вже грішник своїх блудів ; він не бачить також величезної ваги поповнених гріхів. Коли він не піддасть ся зовсїм впливови Святого Духа, то почасти лишить ся слїпим на свої блуди. Єго зізнанє анї не правдиве, анї не поважне. До кождого гріха находить він оправдане, він складає завсїгди вину на певні приключки, без котрих він би був так не поступав.DDX 53.1

Коли Адам і Єва покушали заказаного овочу, наповнили ся їх серця страхом і встидом. Їх перша думка була, як їм оправдати свій гріх і уйти смертної кари. Коли Господь покликав їх до відповіди задля їх вини, хотів Адам скласти свою вину почасти на самого Бога, почасти на свою подругу: “Жінка, котру ти дав менї, щоби жила зі мною, вона дала менї з дерева, а я й попоїв. ” Жінка складала вину на вужа словами: “Змій спокусив мене і я покоштувала.” (1. Мойс, 3, 11. 12.) В єї оправданю містили ся питаня: “На що сотворив ти гадину? Нащо ти впустив єї до раю? — Тим хотіли вони зробити самого Бога відвічальним за свій гріх. Всякий самосуд походить від батька брехнї і об’явив ся у всіх синів і доньок Адама. Зізнаваня сего роду не є натхненями Святого Духа, тому й не милі Богові. Правдиве покаянє навчає чоловіка, носити самому свою провину і зізнавати їх без ошуки і лукавства. Як бідний митар, що не підносив очий до неба, так і той, що справдї кає ся, буде молити ся: ’’Боже, будь милосердний до мене, грішника!” Всї ті, що так признають ся до своєї вини, одержуть прощенє і оправданє, бо Ісус кровію серця свого буде молити ся за кожду душу, котра кає ся.DDX 53.2

Дух зізнаня, в якім нема самооправданя за гріхи, або наміру до самооправданя, об’являють приміри правдивого покаяня і упокореня. Апостол Павло не мав наміру скривати, затаювати, або зменьшувати гріхів своїх, але зізнавав їх в яскравих барвах, бо пише: “Що я і робив в Єрусалимі і многих святих замикав у темницї, приймаючи власть на се від архиєреїв, а як убивали їх, я давав на те свій голос. І по всїх школах часто караючи їх, примушував зневажати Бога і превельми лютуючи на них, гонив їх навіть і по чужих містах.” (Дїян. апост. 20, 10. 11.) Він не гаїв ся дати об’ясненє: “що Ісус Христос прийшов грішників спасти, між котрими я перший.” (1. Тим. 1, 15.) Покорене і пригнїчене серце, повне правдивого каятя любов Божа знає оцїнити так само, як і в гу жертви на Голготї. І подібно, як син, що зізнанє свою вину перед люблячим своїм батьком, так зізнає дїйстно каюча ся душа свої гріхи перед Богом. Написано стоїть: “Коли визнаємо гріхи наші, то він вірний і праведний, щоб простив нам гріхи і очистив нас від всякої неправди. ” (1. Йоан. 1, 9.)DDX 54.1