16 січня. Із вуст в уста

“А всіх Адамових днів було, які жив, дев'ять сотень літ і тридцять літ. Та і помер він” (Бут. 5:5).БМ 21.1

Життя Адама після гріхопадіння було сповнене скорботи, покори й безперервного розкаяння. Коли він навчав своїх дітей і онуків Господнього страху, йому часто дорікали за гріх, який приніс так багато нещастя всім його нащадкам. Коли Адам залишив чудовий Едемський сад, думка про те, що він повинен померти, щоразу лякала його. Смерть здавалася йому жахливим лихом… Найбільше він докоряв собі за свій перший злочин. Адам благав Бога в ім'я майбутньої великої Жертви пробачити його. Він глибоко відчував Божий гнів за вчинений у раю злочин. Йому довелося стати очевидцем загальної зіпсованості, яка спонукала Бога знищити мешканців Землі потопом. Смертний вирок, який виніс Адаму Творець і який спочатку був для нього жахливим, після кількох сотень прожитих років уже здавався справедливим і милостивим, бо лише смерть могла покласти край нещасному життю людини.БМ 21.2

Коли Адам побачив перші ознаки старіння природи в опалому листі та сухих квітах, він засмутився значно більше, ніж люди в наш час сумують про смерть своїх рідних. Пониклі квіти викликали в нього глибокий смуток, оскільки вони були ніжними й тендітними. Але коли високі міцні дерева скидали своє листя й воно гнило на землі, Адам побачив відмирання прекрасної природи, створеної Богом для блага людини.БМ 21.3

Своїм дітям та дітям їхніх дітей, аж до дев'ятого покоління, Адам змальовував досконалість Едемської оселі, а також розповідав про своє падіння та про його жахливі наслідки… Він невпинно нагадував усім про те, що гріх, у якій би формі не існував, неминуче буде покараний. Адам благав їх коритися Богові, Який люблячий і милостивий до тих, хто боїться Його.БМ 21.4

Адамові було наказано навчити своїх нащадків страху Божого: своїм особистим прикладом послуху виховати в них почуття благоговіння до жертвоприношень, які символізували майбутнього Спасителя. Адам надзвичайно цінував те, що Бог відкрив йому, і передавав цей заповіт із вуст в уста своїм дітям та внукам. Таким чином було збережене знання про Бога (Ознаки часу, 6 лютого 1879 р.).БМ 22.1