Незабаром після перемоги над Бет-Хораном був завойований південний Ханаан. “І побив Ісус увесь гористий край південний і низину… А усіх тих царів та їхні землі Ісус здобув одним походом, бо Господь, Бог Ізраїлів, воював за Ізраїля. Нарешті повернувся Ісус з усім Ізраїлем до табору в Гілгал”.ПП 489.1

Племена, що населяли північну Палестину, налякані успіхом ізраїльського війська, уклали проти них союз. Його очолив Явін, цар хацорський, котрий мав володіння на захід від озера Мером. “І вийшли вони та усі їхні полчища з ними”. Це військо було значно більшим від тих, з якими ізраїльтянам доводилося досі воювати у Ханаані, — “народ, численний кількістю, як пісок, що на березі моря, дуже багато коней та колісниць. І змовилися усі ті царі, прийшли й отаборились разом при озері Мером, щоб воювати з Ізраїлем”. Та Ісус знову почув від Господа підбадьорливі слова: “Не бійся їх: завтра в цю пору Я покладу їх усіх трупами перед Ізраїлем”.ПП 489.2

Ісус Навин напав на табір союзників біля озера Мером і повністю розгромив їх. “І віддав їх Господь Ізраїлеві в руки, й вони розбили їх, і гнали їх… так що не зоставили жодного врятованого”. Колісниці й кіннота — гордість і слава хананеїв — не повинні були стати власністю Ізраїлю. Згідно з Божим наказом колісниці спалили, а коням попідрізали жили, зробивши їх таким чином непридатними для військової справи. Ізраїльтяни повинні були надіятися не на колісниці або кінноту, але на “їм'я їхнього Господа Бога”.ПП 489.3

Одне за одним завойовувалися міста, а Хацор — фортецю союзників — було спалено. Війна тривала декілька років, доки Ісус не підкорив увесь Ханаан. “І край заспокоївся від війни”.ПП 490.1

Хоч опір хананеїв вдалося зламати, проте певною мірою вони ще залишалися господарями в країні. На заході все ще володіли родючою низиною вздовж морського узбережжя филистимляни, в той час як на півночі ще мешкали сидоняни, яким належав Ліван. Землі на південь до Єгипту також були заселені ворогами Ізраїлю.ПП 490.2

Але Ісус Навин припинив війну. Великому вождю, перш ніж скласти з себе правління над Ізраїлем, необхідно було виконати ще одну роботу. Усю землю — як завойовані території, так і ті, які ще потрібно було підкорити, — потрібно було розділити між поколіннями. Обов'язком кожного покоління було — повністю підкорити собі наділ, отриманий у спадок. Якщо б ізраїльтяни виявились вірними Богові, Він прогнав би з-перед них ворогів; Він обіцяв дати їм ще більші володіння за умови, що вони залишаться вірними Його Заповіту.ПП 490.3

Зробити розподіл землі було доручено Ісусові Навину разом з Первосвящеником Елеазаром та главами поколінь; місце, в якому мало оселитися кожне покоління, визначалось жеребкуванням. Мойсей сам встановив кордони земель, які після завоювання Ханаану мали відійти тому чи іншому поколінню, а також призначив у кожному поколінні князя, котрий повинен був взяти участь у розподілі. Покоління Левія, призначене на служіння у святині, не враховувалося при розподілі, проте в різних регіонах країни було призначено 48 міст в якості спадщини для левитів.ПП 490.4

Перед тим як розпочався розподіл землі, Калев разом з главами свого покоління подав особливе прохання. Окрім Ісуса Навина, Калев був тепер одним з найстаріших мужів у Ізраїлі. Калев та Ісус Навин — єдині із розвідників, котрі принесли добру вістку про Обітований край, заохочуючи народ піти й заволодіти ним в Ім'я Господа. Тепер Калев нагадав Ісусові про дану йому тоді обіцянку як винагороду за вірність. “Земля, по якій ступали твої ноги, буде на спадок тобі та нащадкам твоїм навіки, бо ти був цілковито слухняним Господу Богові”. На цій підставі Калев подав прохання, щоб Хеврон був даний йому у володіння. Багато років ця місцевість була місцем проживання Авраама, Ісаака та Якова; там, у печері Махпела, вони й поховані. Нині у Хевроні проживав страхітливий велетень Єнак, богатирська постава якого настільки налякала десять розвідників, що через них втратив мужність увесь Ізраїль. Саме це місце Калев, який повністю покладався на Божу силу, обрав собі у спадок.ПП 490.5

“Оце Господь зберіг мене живим, — сказав він, — отих сорок п'ять років від того часу, як Господь сказав це слово Мойсееві… Тепер мені вісімдесят п'ять років; але я й досі почуваю себе таким сильним, як і того дня, коли Мойсей посилав мене на розглядини. Як бувало колись, так і нині моя сила така сама, чи то воювати, чи виходити і входити. Тож тепер дай мені цей гористий край, про який Господь говорив того дня, бо ти чув тоді, що там живуть велетні, й міста їхні великі та укріплені. Може, Господь буде зі мною, і я вижену їх, як сказав Господь”. Це прохання було підтримане начальниками з Юдиного покоління. Калев, призначений від свого покоління взяти участь у розподілі землі, вирішив залучити цих людей до подання свого прохання, аби не склалося у кого-небудь враження, ніби він використовує свою владу в егоїстичних цілях.ПП 491.1

Його прохання було негайно виконане. Не було більш надійного мужа, котрому можна було б довірити завоювання цієї гігантської фортеці. “І поблагословив його Ісус, і дав Калевові, синові Єфуннеєвому, Хеврон на спадок… за те, що він зробив, як говорив Господь, Бог Ізраїля”. Віра Калева залишилася такою ж, як і тоді, коли його свідчення було прямою протилежністю неправдивому звітові інших розвідників. Він вірив Божій обітниці про те, що Бог дасть Ханаан Своєму народові у володіння, а тому повністю покладався на Господа. Він переніс зі своїм народом труднощі блукання по пустелі, розділяючи таким чином з винуватими усі розчарування й тягарі; однак не скаржився, а звеличував Божу милість, яка зберегла йому життя в пустелі, тоді як його брати там померли. Господь охороняв його серед усіх нестатків, поневірянь, небезпек і покарань, що спіткали багатьох під час мандрів по пустелі і протягом усіх років війни в Ханаані; тепер, коли йому виповнилося 80 років, його сила й енергія не ослабли. Він просив не вже завойованої землі, але саме того місця, яке, на думку більшості розвідників, неможливо було підкорити. З Божою допомогою він надіявся відвоювати землю у велетнів, від потуги котрих похитнулася віра Ізраїлю. Прохання Калева було продиктоване не бажанням почестей і слави. Старий відважний воїн бажав залишити своєму народові приклад, який прославив би Бога і надихав усі покоління до повного підкорення краю, який їхні батьки вважали недосяжним.ПП 491.2

Халев вірив у спадщину, про яку мріяв 40 років; вірячи, що Бог з ним, “вигнав звідти трьох синів Єнакових”. Після завоювання спадку для себе і свого дому його завзятість не ослабла; він не осів на місці, щоб насолоджуватися отриманим, але ішов до дальших перемог на користь свого народу та на славу Божу.ПП 492.1

Боязливі та непокірні повмирали в пустелі, але вірні розвідники споживали виноград Ешколу. Кожний отримав за своєю вірою. Малодушні побачили, що їхні побоювання справдились. Незважаючи на Божу обітницю, вони заявили, що успадкування Ханаану — неможлива справа, а тому й не заволоділи ним. Але ті, котрі, покладаючись на Бога, думали не про труднощі, з якими доведеться зустрітися, а про силу свого Всемогутнього Провідника, увійшли до Чудового краю. Вірою Божі герої давнини “царства перемагали… уникали вістря меча, зміцнювалися від немочі, були хоробрі на війні, змушували до втечі полки чужоземців” (Євр.11:33—34). “І ця перемога, що світ перемогла, — віра ваша” (1Йоан 5:4).ПП 492.2

Інша вимога щодо розподілу землі виявила дух, який значно відрізнявся від духу Калева. Вона походила від дітей Йосифа, — покоління Єфрема та половини покоління Манасії. З огляду на свою переважаючу чисельність, ці покоління вимагали подвійної частини наділу. За жеребом їм припала найбагатша земля, включаючи родючу долину Шарон, однак багато головних міст цієї долини усе ще належали хананеям; і ці покоління, намагаючись ухилитися від труднощів та небезпек, пов'язаних із завоюванням своїх наділів, забажали додаткової частини вже завойованої землі. Єфремове покоління було одним з найбільших в Ізраїлі; до нього належав також Ісус Навин, тому вони вважали, що заслуговують на особливу увагу. “Чому ти дав мені лише один наділу спадщину, один жеребок, — говорили вони, — хоч я народ численний?” Однак ніщо не могло примусити непохитного вождя вчинити несправедливо.ПП 492.3

У відповідь він сказав: “Якщо ти народ численний, то йди в ліс, та й повикорчовуй собі там ліс на поле у землі перізійській та рефаїмській, коли Єфремова гора стала тісна для тебе”.ПП 493.1

Відповідь цих людей виявила справжню причину нарікання. Вони не мали віри й сміливості, щоб вигнати хананеїв. “Не вистачить нам гір; — сказали вони, — та й у хананеян, що живуть по долах, є залізні колісниці”.ПП 493.2

Потужність Бога Ізраїлю була гарантією непереможності Його народу, і якби єфремляни мали сміливість та віру Калева, перед ними не встояли б жодні вороги. Їхнє очевидне бажання уникнути труднощів та небезпек було зустрінуте Ісусом з твердістю та непохитністю. “Ти численний народ, і в тебе сила велика.., — сказав він, — ти виженеш хананеянина, хоч у нього колісниці залізні і хоча він сильний”. Таким чином, їхні власні докази обернулися проти них. Численний народ, як вони твердили, цілком самостійно міг прокласти собі дорогу, як це робили їхні брати. Маючи Божу допомогу, нема чого боятися залізних колісниць.ПП 493.3

Досі Гілгал був осередком перебування народу та місцем знаходження Скинії. Але тепер Скинію необхідно було перенести на постійне місце до Шіло, невеликого міста з наділу Єфрема, розташованого неподалік від центру країни, у зручному для всіх поколінь місці. Ця частина країни була вже завойована, і ніщо не загрожувало б тим, які приходитимуть на поклоніння. “І була зібрана вся громада Ізраїлевих синів до Шіло, і вони поставили там Скинію Заповіту”. Покоління, котрі все ще перебували в таборі під час виносу Скинії з Гілгалу, пішли слідом і розташувалися біля Шіло. Тут вони й отаборилися, доки не увійшли у свої володіння.ПП 493.4

Ковчег залишався в Шіло 300 років, доки через гріхи дому Ілія не потрапив до рук филистимлян, а саме місто було зруйноване. Після цього Ковчег уже ніколи не повертався на це місце. Пізніше служіння Святині перенесли до храму в Єрусалимі, а місто Шіло втратило своє значення. Нині лише руїни нагадують про те, що тут колись існувало місто. Через багато століть доля, що спіткала Шіло, стала застереженням для Єрусалима: “Підіть-но до житла Мого, що в Шіло, — сказав Господь через пророка Єремію, — де Я спочатку оселив ім'я Моє, та й подивітесь, що вчинив Я йому через лукавство Мого народу Ізраїлевого… учиню так само із цим домом, що носить Моє їм'я і що ви на нього покладаєтесь, і з місцем, яке Я дав його вам та вашим батькам, так само, як Я зробив із Шіло” (Єрем.7:12, 14).ПП 494.1

Коли “скінчили вони розділ землі” і кожному поколінню був призначений його спадок, Ісус Навин висунув свою вимогу. Йому, як і Калеву, була дана особлива обітниця щодо спадщини; однак він просив не просторих земель, а лише одне місто. “Дали йому те місто, яке він жадав… І збудував він місто, та й осівся в ньому”. Назва цього міста — Тімнат-Серах (“залишок”) — свідчить про шляхетний характер та безкорисливий дух завойовника, котрий замість того, щоб першим висунути свої права на здобич, відкладав це до того часу, доки найскромніший з його народу не отримав своєї частки.ПП 494.2

Шість міст, відокремлених для левитів, — по три з обох боків Йордану, — були містами-сховищами, в які міг утекти вбивця людини і перебувати там у безпеці. Ці міста були відокремлені за вказівкою Мойсея: “І втече туди вбивця, котрий убив когось ненавмисне. І будуть для вас ті міста як притулок від месника, — сказав він, — щоб убивця не загинув раніше, ніж стане на суд перед громадою” (Числ.35:11—12). Ці милостиві заходи були продиктовані необхідністю, оскільки за давнім звичаєм кровної помсти покарання вбивці було справою рук найближчого родича або спадкоємця загиблого. У випадках, коли провина була очевидною, не було жодної необхідності чекати судового розгляду справи. Месник міг переслідувати злочинця і вбити його там, де зустріне. На той час Господь не вважав за потрібне скасовувати цей звичай, але передбачив заходи, які гарантували б безпеку тим, котрі могли звершити вбивство ненавмисне.ПП 494.3

Міста-сховища були розташовані так, що з будь-якого куточку країни до них можна було дістатися за півдня шляху. Дороги, що провадили до них, потрібно було утримувати в належному порядку; вздовж цих доріг стояли стовпи з виразним чітким написом “Сховище”, щоб утікачеві легше було орієнтуватись і він не марнував ані хвилини. Будь-яка людина — єврей, захожий або тимчасовий мешканець — могла скористатися цим правом. Однак, хоч це давало змогу невинному врятуватися від поспішної страти, винуватий не уникав покарання. Справа втікача неупереджено розглядалася відповідними людьми, що стояли при владі, і тільки після того, як його визнавали невинним, а вбивство — ненавмисним, йому надавався притулок у місті-сховищі. Винних видавали до рук месника. Всі, хто отримував право на захист, могли скористатися ним тільки у тому разі, якщо залишалися у місті-сховищі. Якщо ж хтось виходив за означені межі і там потрапляв до рук месника, то розплачувався своїм життям за нехтування застережними заходами Господа. Після смерті Первосвященика усі, хто знайшов захист у містах-сховищах, могли повернутися додому.ПП 495.1

Під час суду над вбивцею звинувачення виносилось на підставі свідчень кількох свідків, навіть якщо провина його була незаперечною. Господь звелів: “Кожного, хто вб'є людину, після переслухання свідків, потрібно віддати на смерть… А одного лише свідка не вистачає, щоб осудити когось на смерть” (Числ.35:30). Це Христос дав такі вказівки Мойсееві для Ізраїлю; і пізніше, коли Великий Учитель перебував на землі, навчаючи Своїх учнів, як слід поводитися з грішниками, Він повторив настанову про те, що свідчення однієї людини недостатньо для виправдання або засудження. Думки або погляди однієї людини не повинні вирішувати спірні питання. В усіх таких справах необхідно два або більше свідків, котрі разом повинні нести відповідальність, “щоб підтвердилась усяка справа устами двох чи трьох свідків” (Матв.18:16).ПП 495.2

Якщо підсудний виявився винним у вбивстві, його не могли врятувати ані відшкодування, ні викуп. “Хто проллє кров людини, того кров буде пролита людиною” (Бут.9:6). “Не прийматимете викупу за душогубця, який повинен умерти: він мусить умерти”. “Візьми його навіть від жертовника Мого на смерть”, — таким було Боже повеління, — нічим не можна очистити землю від пролитої на ній крові, як тільки кров'ю того, хто її пролив” (Числ.35:31, 33; Вих.21:14). Безпека і чистота нації вимагали суворого покарання такого гріха, як вбивство. Життя людини, яке може дати лише Бог, необхідно свято оберігати.ПП 496.1

Міста-сховища, призначені Богом для стародавнього народу, символізують сховище, яке можна знайти у Христі. Той самий милосердний Спаситель, подбавши колись про існування тимчасових сховищ, пролиттям Своєї крові забезпечив порушників Божого Закону надійним сховищем, у якому вони можуть почуватися в безпеці, не боячись другої смерті. Жодна сила не здатна вихопити з Божих рук душі, котрі приходять до Бога за прощенням: “Отже, нема тепер ніякого осудження тим, котрі у Христі Ісусі”. “Хто осуджує? Христос Ісус помер, але й воскрес; Він праворуч Бога і заступається за нас”. “Щоб… ми мали міцну утіху, прибігши вхопитися за надію, яка перед нами” (Римл.8:1, 34; Євр.6:18).ПП 496.2

Той, хто втікав до міста-сховища, не повинен був баритися. Необхідно було залишити і сім'ю, і роботу. Не було навіть часу попрощатися зі своїми рідними. Його життя було в небезпеці, і, щоб дістатися до безпечного місця, він повинен пожертвувати всім. Про втому треба було забути, на труднощі не звертати уваги; втікач ні на хвилину не уповільнював своєї ходи, доки не опинявся за мурами міста. Грішникові загрожує вічна смерть, якщо він не знайде сховища у Христі; подібно до того, як повільність або недбалість могли позбавити втікача єдиного шансу на життя, так зволікання та байдужість можуть призвести душу до загибелі. Сатана, великий противник, переслідує кожного порушника святого Божого Закону; той, хто не усвідомлює небезпеки і не прагне знайти захист у вічному сховищі, стане здобиччю губителя.ПП 496.3

В'язень, котрий виходив за межі міста-сховища, потрапляв до рук месника. Це було наукою для людей, щоб вони дотримувалися засобів, призначених Безмежною Мудрістю для їхньої безпеки. Так само, недостатньо лише вірити у Христа, щоб отримати прощення гріхів; через віру і послух, — грішник повинен перебувати в Ньому. “Якщо ми, пізнавши істину, грішимо свавільно, то не залишається більше жертви за гріхи, а якесь страшне очікування суду і лютості вогню, готового пожерти противників” (Євр.10:26—27).ПП 497.1

Два з половиною покоління Ізраїлю — Гад, Рувим та половина Манасіїного покоління — отримали свою частину до переходу через Йордан. Їх, чабанів, приваблювали просторі полонини (нагірні рівнини), на яких можна було випасати вівці та рогату худобу, розкішні ліси Гілеаду і Башану, які не знали собі рівних навіть у самому Ханаані; тому ці два з половиною покоління висловили своє бажання оселитися тут, але, перш ніж зробити це, послали свою частину озброєних людей, котрі разом зі своїми братами мали перейти Йордан та допомогти їм у завоюваннях, доки і ті не увійдуть до свого спадку. Це зобов'язання вони вірно виконали. Коли десять поколінь увійшли до Ханаану, “Рувимові сини, сини Гадові та половина племені Манасіїного… — коло сорока тисяч озброєних воїнів пройшли перед Господом на війну в єрихонські степи” (І.Нав.4:12—13). Протягом усіх років завоювань вони відважно воювали пліч-о-пліч зі своїми братами. Тепер прийшов час повернутися до свого наділу, а оскільки вони нарівні зі своїми братами брали участь у всіх битвах, то ділили з ними й воєнні трофеї. Так що вони поверталися “з великими скарбами, з дуже великими стадами, зі сріблом і золотом, з міддю і залізом, та з безліччю одежі”; усе це вони повинні були розділити з тими, хто залишився з родинами й отарами.ПП 497.2

Тепер їм доведеться жити далеко від Господньої Святині, тому Ісус Навин проводжав їх із тривогою в серці, знаючи, якими сильними будуть спокуси, що спіткають їх у самотньому житті кочівників, зокрема, бажання запозичити звичаї язичницьких племен, котрі жили на кордоні з їхніми землями.ПП 497.3

В той час як Ісуса Навина та інших начальників гнітили недобрі передчуття, до них дійшли дивні чутки При Йордані, біля того місця, де Ізраїль чудодійним способом перейшов через ріку, два з половиною покоління спорудили великий жертівник, схожий на жертівник цілопалення в Шіло. Божий Закон під страхом смерті забороняв запроваджувати інше служіння, окрім того, яке було у Святині. Якщо цей жертівник було споруджено для служіння, то якщо його так залишити, відверне народ від правдивої віри.ПП 498.1

Зібрані з цього приводу в Шіло представники народу, пройнявшись загальним невдоволенням та обуренням, запропонували негайно піти війною на відступників. Однак за порадою більш обачних було вирішено спочатку відправити послів, щоб отримати від цих поколінь пояснення такої поведінки. Було обрано десять князів, по одному від кожного покоління, на чолі з Пінхасом, котрий відзначився своєю ревністю на Ваал-Пеорі.ПП 498.2

Люди з цих двох з половиною поколінь припустилися серйозної помилки, коли без жодних пояснень вдалися до такого вчинку, викликавши у своїх братів тяжкі підозри проти себе. Посланці, переконані в тому, що їхні брати завинили, звернулися до них з різким докором. Вони звинувачували їх у повстанні проти Господа, наказуючи не забувати про суди, що спіткали Ізраїль під час відступництва на Ваал-Пеорі. Від імені усього Ізраїлю Пінхас об'явив синам Гада і Рувима, що, коли вони не бажають жити в цьому краї без жертівника, на якому приносилися б жертви, їхні брати по той бік Йордану охоче поділяться з ними своїми володіннями й перевагами.ПП 498.3

У відповідь звинувачені пояснили, що їхній жертівник не призначається для жертвоприношень, а споруджений на свідчення того, що хоч їх і розділяє ріка, вони визнають ту саму віру, що й їхні брати в Ханаані. Вони побоювалися, щоб у майбутньому їхні діти не відділили себе від Скинії як такі, що не мають частки в Ізраїлі. У такому разі жертівник, споруджений на зразок Господнього жертівника в Шіло, мав стати німим свідком того, що його будівничі також поклоняються Живому Богові.ПП 498.4

З великою радістю посланці вислухали таке пояснення і негайно ж понесли вістку тим, котрі послали їх. Усі думки і плани про війну самі по собі були зруйновані і народ радів, прославляючи Бога.ПП 499.1

Сини Гадові й Рувимові зробили тепер напис на жертівнику, який вказував на мету його спорудження: “Він свідок між нами, що Господь — Він наш Бог”. Цим вони намагалися запобігти непорозумінням у майбутньому та усунути все, що могло призвести до спокуси.ПП 499.2

Як часто через просте непорозуміння виникають серйозні труднощі навіть серед тих, котрі діють, здавалося б, з найблагородніших спонукань; а якщо при цьому не виявити ще й люб'язності та стриманості, до яких тільки серйозних і навіть фатальних наслідків вони можуть призвести… Десять поколінь пам'ятали, як у випадку з Аханом Бог докорив їм за відсутність пильності у викритті гріхів, що мали місце серед них. Тепер же вони вирішили вжити негайних і серйозних заходів, але, намагаючись уникнути попередньої помилки, вдалися до протилежної крайності. Замість того, щоб ввічливо розпитати про всі подробиці справи, вони накинулись на своїх братів з доганою та осудом. Якби мужі Гадові та Рувимові відповіли у такому ж дусі, результатом могла б бути війна. У той час як, з одного боку, важливо не допускати недбалого ставлення до гріха, не менш важливо, з іншого — уникати різкої критики та безпідставних підозр.ПП 499.3

Чимало людей, які дуже болісно реагують на найменший осуд своєї поведінки з боку інших людей, водночас надто суворо поводяться з тими, хто, на їхню думку, помиляється. Осудження і докори ще нікого не виправили, але як багато людей через них ще більше відійшли від правдивої дороги, зробивши свої серця Запеклими. Доброта, люб'язність і стриманість можуть врятувати грішника і покрити багато гріхів.ПП 499.4

Мудрість, яку виявили Рувимові сини та їхні брати, гідна наслідування. У той час як вони щиро прагнули утвердити правдиву релігію, їх хибно зрозуміли та суворо засудили; однак вони не виказали обурення. Перш ніж вдатися до захисту, вони ввічливо й терпляче вислухали звинувачення своїх братів, а тоді дали вичерпне пояснення мотивів, довівши цим власну невинність. Таким чином, непорозуміння, яке загрожувало серйозними наслідками, було дружелюбно врегульоване.ПП 499.5

Той, хто правий, може дозволити собі залишатися спокійним і тактовним навіть тоді, коли його незаслужено звинувачують. Богові відомо усе, що люди неправильно зрозуміли або помилково витлумачили, тому ми можемо спокійно віддати свою справу до Його рук. Він обов'язково виправдає тих, хто покладається на Нього, так само, як виявив вину Ахана. Всі, керовані Духом Христа, виявлятимуть любов, яка довготерпелива і милосердна.ПП 500.1

Божа воля полягає в тому, щоб Його народ відзначався єдністю і братньою любов'ю. У Своїй молитві перед розп'яттям Христос просив, щоб Його учні були єдині, як Він єдиний зі Своїм Отцем; щоб увірував світ, що Бог послав Його. Ця найзворушливіша і найпалкіша молитва охоплює усі віки аж до наших днів, бо Він молився: “Не за них тільки благаю, але й за віруючих у Мене через слово їхнє” (Йоан 17:20). Хоча ми не повинні жертвувати жодним принципом істини, нашою постійною метою має бути досягнення саме такої єдності. Це є доказом того, що ми — Його учні. Ісус сказав: “По тому пізнають усі, що ви Мої учні, коли будете мати любов між собою” (Йоан 13:35). Апостол Петро навчає Церкву: “Будьте всі однієї думки, співчутливі, братолюбні, милосердні, смиренномудpi. Не віддавайте злом за зло, образою за образу, а навпаки, благословляйте, знаючи, що ви на це і покликані, щоб успадкувати благословення” (1Петр.3:8—9)ПП 500.2

Розділ 47. Союз із гівеонітянами

Розділ 49. Останні слова Ісуса Навина