Урок любові

Ісус докоряв, попереджав і застерігав Своїх учнів, однак Іван, Петро та їхні брати не залишили Його. Незважаючи на докори, вони вирішили бути з Ісусом. А Спаситель не відійшов від них через їхні помилки. Він приймає людей такими, якими вони є, з усіма їхніми вадами і слабкостями, готуючи їх до Свого служіння, якщо вони бажають, аби Він виховував і навчав їх.ВО 88.3

Однак серед дванадцятьох був один, до кого Христос не промовив жодного слова прямого докору, аж доки його справа не підійшла до свого остаточного завершення.ВО 88.4

Поява Юди внесла елемент антагонізму в середовище учнів. Юда приєднався до Ісуса, відгукнувшись на привабливість Його характеру й життя. Він щиро бажав змінитися і сподівався, що це станеться внаслідок єднання з Ісусом. Однак це бажання не стало домінуючим. Мотивом, яким він керувався, була егоїстична надія отримати для себе зиск у світському царстві, котре, як він сподівався, установить Христос. Хоч Юда і визнавав Божественну силу любові Христа, він не підкорився її верховенству. Він продовжував плекати власні судження і думки, свою схильність до критики й осуду. Мотиви та дії Христа, які часто перевищували його розуміння, викликали несхвалення й сумніви, котрі разом з його власними честолюбними прагненнями поступово впливали на учнів. У більшості випадків причина багатьох їхніх суперечок за першість та невдоволення методами Христа корінилася в Юді.ВО 88.5

Розуміючи, що протидія тільки озлобить, Ісус стримував виникнення прямого конфлікту. Егоїзм Юдиного життя, який призводив до духовного зубожіння, Христос намагався зцілити Своєю саможертовною любов'ю. У Своєму вченні Він розкривав принципи, котрі влучали в корінь егоцентричних амбіцій учня. У такий спосіб Ісус викладав один урок за іншим, і не раз Юда усвідомлював, що його характер був виявлений перед ним і на його гріх було вказано, проте він не бажав поступитися.ВО 89.1

Він опирався благанню милості, і ним остаточно опанувало зло. Розгніваний докором, розчарований нездійсненням своїх честолюбних мрій, Юда віддав свою душу демонові жадібності та вирішив зрадити свого Господа. Із пасхальної світлиці, від радості Христової присутності та світла безсмертної надії він вийшов з метою звершити лихе діло — у темряву зовнішню, де не було надії.ВО 89.2

“Ісус із самого початку знав, хто є ті, що не вірять, і хто є той, що Його зрадить” (Івана 6:64). Однак, знаючи все, Він не припиняв заступництва милості та не стримував дару любові.ВО 90.1

Знаючи, яка небезпека загрожувала Юді, Спаситель наблизив його до Себе, прийнявши в коло Своїх вибраних учнів, яким довіряв. День у день, коли на Його серці лежав найважчий тягар, Він зазнавав болю від постійного контакту з цим упертим, сповненим підозр і похмурих думок духом; Він усе бачив і трудився, аби протидіяти цьому постійному таємному, невловимому антагонізмові в середовищі Його учнів. І все це Він чинив задля того, щоб не втратити найменшої можливості справити спасенний вплив на цю душу, яка перебувала в небезпеці.ВО 90.2

“Води великі не зможуть згасити кохання, ані ріки його не заллють! Бо сильне кохання, як смерть” (П. Пісень 8:7, 6).ВО 90.3

Однак, оскільки багато чого залежало і від самого Юди, Христова праця любові виявилася даремною. Проте цього не сталося щодо інших учнів, його товаришів. Для них це було уроком на все життя. Приклад ніжності й довготерпіння цієї любові завжди формуватиме їхнє ставлення до тих, хто зазнавав спокус і припускався помилок. Але були ще й інші уроки. При покликанні на служіння дванадцятьох учні прагнули, щоб Юда став одним із них, вважаючи його приєднання до гурту апостолів багатообіцяльною подією. Він більше за них спілкувався зі світом, був спритним, володів проникливістю й адміністративними здібностями. Високо цінуючи свої здібності, він змусив учнів бути про нього такої ж думки. Проте методи, які він бажав запровадити в справу Христа, ґрунтувалися на світських принципах і були продиктовані світськими цілями. Вони були спрямовані на здобуття світського визнання й пошани, на володіння царством цього світу. Реалізація цих бажань у житті Юди допомогла учням зрозуміти антагонізм між принципом самозвеличення та Христовим принципом смирення й самопожертви — принципом духовного царства. У долі, що спіткала Юду, вони побачили кінець, до якого призводить служіння власному “я”.ВО 90.4

Для цих учнів місія Христа в кінцевому результаті досягла своєї мети. Поступово Його приклад та Його уроки самозречення сформували їхні характери. Його смерть розбила їхню надію на світську велич. Падіння Петра, відступництво Юди, їхня власна поразка в тому, що вони покинули Христа в час Його муки та небезпеки, знищили їхню самодостатність. Учні побачили свою слабкість та певною мірою усвідомили велич дорученої їм справи. Вони почали відчувати потребу в керівництві свого Вчителя на кожному кроці.ВО 91.1

Знаючи, що Він, більше не перебуватиме з ними особисто, вони, як ніколи раніше, усвідомили цінність колишніх можливостей — ходити і розмовляти з Посланим від Бога. Багато з викладених Ним уроків вони тоді не оцінили і не зрозуміли, тепер же палко бажали пригадати ці уроки, знову почути Його слова. З якою радістю зараз вони згадували Його запевнення:ВО 92.1

“Краще для вас, щоб Я пішов. Бо якщо Я не піду, то Утішитель не прийде до вас. Якщо ж піду, — пошлю Його до вас”. “Сказав вам усе, що почув від Мого Отця”. “А Утішитель... Якого Отець пошле в Моє Ім'я, Той вас навчить усього і пригадає вам усе, що Я вам говорив” (Івана 16:7; 15:15; 14:26). “Все, що має Отець, є Моє”. “Коли ж прийде Він, Дух істини, то поведе вас до повної істини... Від Мого одержить і сповістить вам” (Івана 16:15, 13, 14).ВО 92.2

Учні бачили, як Христос вознісся від них на Оливній горі. І коли Небо прийняло Його, до них долинули слова Його прощальної обітниці. “І ось, Я з вами по всі дні аж до кінця віку!” (Матв. 28:20).ВО 92.3

Учні знали, що любов і співчуття Христа і надалі перебуватимуть з ними. Вони знали, що мають Представника, Заступника біля престолу Божого. В Ім'я Ісуса вони виголошували свої прохання, повторюючи Його обітницю: “Чого тільки попросите від Отця в Моє ім'я, — дасть вам” (Івана 16:23).ВО 92.4

Усе вище й вище вони простягали руку віри, маючи могутній аргумент: “Христос, Який помер і воскрес; Який по правиці Бога, — Він і заступається за нас” (Римл. 8:34).ВО 92.5

Вірний Своїй обітниці Божий Син, звеличений у небесних дворах, уділив від власної повноти Своїм послідовникам на Землі. Його сходження на престол по правиці Бога було відзначене злиттям Духа на учнів.ВО 93.1

Завдяки праці Христа ці учні почали усвідомлювати свою потребу у Святому Духові. Навчені Духом, вони пройшли остаточну підготовку і вийшли на працю, аби виконати справу свого життя.ВО 93.2

Апостоли вже не були неосвіченими і некультурними. Вони вже не були групою незалежних, не згодних між собою, конфліктуючих осіб. Їхні надії більше не зосереджувалися на світській величі. Вони стали однодушними та однодумними. Христос наповнив їхні думки Собою. Їхньою метою було наближення Його Царства. Своїми думками і характерами учні уподібнилися до свого Вчителя, і люди “знали їх, що вони були з Ісусом” (Дії 4:13).ВО 93.3

Тоді мало місце таке одкровення слави Христа, свідком якого ще ніколи не була смертна людина. Багато людей, котрі лихословили Його ім'я та з презирством ставилися до Його сили, визнали себе учнями Розп'ятого. Завдяки співпраці Божественного Духа труд скромних, вибраних Христом мужів пробудив світ. За життя одного покоління Євангельська вістка була донесена до кожного народу під небом.ВО 93.4

Тому ж Духові, Котрий замість Христа був посланий навчати Його перших співпрацівників, Христос доручив бути Наставником Його співпрацівників і сьогодні. “І ось Я з вам по всі дні аж до кінця віку” (Матв. 28:20) — це Його обітниця.ВО 94.1

Присутність цього ж Наставника в освітньо-виховній роботі сьогодні принесе такі ж результати, як і в давнину. Це мета, до якої провадить істинне виховання; це справа, яку Бог має намір виконати.ВО 94.2