“А коли молитесь, не говоріть зайвого, як ті язичники” (Матв.6:7)

Язичники вважали, що молитва сама по собі звільняє від гріха. Отож чим довша молитва, тим більша заслуга. Якби вони могли власними зусиллями стати святими, їм було б чим пишатися і чому радіти. Таке уявлення про молитву походить від принципу самовикуплення, який лежить в основі усіх фальшивих релігій. Фарисеї перейняли це язичницьке уявлення про молитву, і воно досі збереглося навіть серед тих, хто називає себе християнами. Повторення завчених, звиклих фраз, коли душа не відчуває потреби в Богові, є тим “зайвим”, що й у язичників.НПЩЖ 67.1

Молитва — не покута за гріх; в ній самій немає ні сили, ні заслуги. Усю нашу барвисту мову не можна навіть порівняти з одним щирим, святим бажанням. Найкрасномовніші молитви — це лише набір пустих слів, якщо вони не відбивають справжніх почуттів. Лише сердечна молитва, у якій висловлені потреби душі перед Богом, як ми б це зробили перед земним другом, вірячи в те, що Він відповість, є молитвою віри. Богові не потрібні ритуальні лестощі, а лише благання серця, розбитого й упокореного свідомістю своєї гріховності й слабкості, яке знаходить шлях до “Отця всякого милосердя” (2Кор.1:3).НПЩЖ 67.2